Полтава

— А Мартинової Катрі. Рушники подала. В м'ясниці вінчатися мали. Аж наїхали царські

бояри, і бач, яке нам весілля зготовили! Небо горить, земля дрижить, — цить! Чуєш? Кличе

мене: "Петре!" — І увесь перемінився в слух. А не дослухавшись до того, чого хотів, тільки

раменами здвигнув: — Нема!

— А по чім же нам, сирото, твою Катрю пізнати?

— По тім, що як добудете її, то ясно зробиться на світі, засяє сонце, пробудяться пташки,

злетяться херувими й серафими і заспівають: "Госанна"... Кращої за Мартинову Катрю на

всьому світі не було.

— Йди вже, йди, як добудемо, то покличемо тебе.

— Не гадайте, що даром хочу. В мого батька поля і худоби багато. Заплачу! Розживемося

з Катрею, не бійтеся!

Заспокоєний, поплівся поміж звалищами, потикаючися на трупах.

— Такому вже багато не треба.

— Бог розум відібрав.

— Тепер без розуму краще.

— Не говори! Коли б так всякий брав собі біду до серця, як отсей, то де ми нині були би?

— Подуріли би. Може, краще було би.

— Не гніви Бога, Бог знає, що робить.

— Як знає, то чому нас не навчить?

— Бо не слухаємо його, Бог каже любити ближнього, а ми вбиваємо його.