Полтава

святій землі передаючи.

Над трупом хлопчика якогось сидів пес і нікому приступу не давав. Волос наїжився на

ньому, як на дикому вепрі щетина, вишкірив зуби і не гавкав, лиш харчав.

Так просидів він, мабуть, з тої пори, як хлопець недобитий упав. Відганяв від нього чужих

собак і трупоїдну птицю. Сподівався, що хлопець встане і що вийдуть з того пекла в поле, куди

не раз удвійку ходили.

Треба було петлю закинути на пса, щоб відібрати й поховати хлопця.

— Звірина вірна.

— Вірніша від чоловіка.

— Нічого гіршого від злого чоловіка нема.

— А ми себе собаками лаєм.

— Обиджаємо собак.

Закаптурені монахи з сусіднього монастиря, що гетьмана над Сеймом з хрестами й,

іконами стрічали, мерців свяченою водою кропили і пісні виспівували над ними, невиразно,

хрипло, мов крізь сон.

І весь цей образ, тьмавий, задимлений, труповонний, з хвилястими відблисками

смолоскипів і з тим місяцем, як опир, подобав скорше на якесь видиво страхітне, на примари в

недузі, ніж на дійсність...

— Як знайдете її, то покличте мене. Не смійте доторкатися самі.

— Кого?