Полтава

бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.

— Бач яка гарна головка.

— А плечі де?

— Нема.

— Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать.

І клали голову, ніби яблуко рум'яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла

молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що

залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками

маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те.

— Недаром батько мій про кривавий дощ розказував.

— Мало чого не вигадують люди.

— Батька брехуном робиш?! Як не віриш, то спитайся старих людей. Вся земля, вулиці,

дерева, стріхи кров'ю стікали.

— В Батурині?

— Над Бахмачем. А невже ж Бахмач від Батурина далеко?

— Палець Господній.

— Знамено небесне, котрого не зрозумів народ.

— Як нам дурним угадати, чого від нас премудрість Божа хоче?

Поверталися лицем від вітру і дальше своє робили.

Всякий чув, що не приказ сповняє, а діло християнське робить, останки ближніх своїх