Полтава

— Покійний Василь Леонтійович числив на царську ласку та справедливість.

— І перечислився, як не один перед ним і, мабуть, не один після його... Але скажи ти мені,

Андрію, — перейшов нараз гетьман на іншу тему, — чого це наша собака прибігла за нами?

Войнаровський, не надумуючись, відповів:

— Вірність пригнала її до свого пана.

— Певно, що пси вірніші від деяких людей, бо на те вони пси, а не люди, але як же це

сталося, що вона своїх малих щенят лишила?

— Може, хто побив і не мала вже чого в Батурині пильнувати, так до нас прибігла.

— Отеє мені якраз і не дає спокою. Побив, кажеш, хтось її щенят. Свої люди цього не

зробили. Боюсь, чи там уже не хазяйнує ворог, чи на Гончарівці вже й моїм собакам не роблять

кінця. Мовляв, годі по конях, так хоч по оглоблях. Не дістали Мазепу в руки, так знущаються над

усім, що було йому близьке й любе, навіть над його собаками!

Мушка, казав би ти розуміла, що про неї мова, піднялася, поклала голову на коліна свого

пана і слізно дивилася в його очі, ніби просила чогось. А побачивши, що пан не слухає її

прохання, повернулася до сходу і стала довго й жалісливо вити.

Войнаровському мороз пішов по спині, а гетьман гладив Мушку по голові, приговорюючи:

— Чого ж бо ти, глупа собако, чого? Заспокійся. Бачиш, не можу нині йти. Підожди,

вернемо, вернемо в Батурин.

Собака взяла хвіст під себе, пішла в куток за піч і положилася, зітхаючи глибоко, як

чоловік.