Полтава

то любив воєнне діло, а більше смакував у гарному і вигідному життю в часах мира.

— Дав би то Бог, — повторив гетьман, — щоб наш народ, повний буйної сили, ємкий,

палкий і вельми даровитий, ступив раз на шлях правильного розвою. Але, мабуть, я цього не

доживу, і це мене найгірше болить, мій сину. Зійду до гробу в кервавій кереї, а моїм бажанням

було правити більше clemetia et benignitate quam armis[35]. Та Бог не дав.

Сказавши це, потонув у гадках.

І Войнаровський бездумно не сидів, але, мабуть, думки дядька й небожа не одними

шляхами блукали. Гетьман, старий і досвідчений муж, мав у душі тую вирозумілість і прощення

для хиб і прогріхів одиниць і загалу, яких годі було вимагати від молодого шляхтича-козака,

котрий гостро, хоч, може, й справедливо судив людей, недолюблюючи, зокрема, бурливого і

своєвільного поспільства. На його то спихав він усю відповідальність за політичні невдачі наші,

не добачаючи тих безчисленних промахів, сповнюваних вождами й провідниками рухів, бо не

розбирався у складному політичному питанню цілої східної Європи. З легким відтінком докору у

голосі спитав свого дядька:

— Чому отеє, милосте ваша, дозволили ви втікачам безкарно покидати табор? Вони ж

присягали вам на вірність, і то не раз! Це ж дезерція, котрій потурати і котру апробувати годі.

Вона ж розійдеться по всьому вашому війську, як заразлива недуга.

— Чому? — відповів без сліду гніву і супротивлення гетьман. — Чому я їх пустив?

Послухай. Один чужинець продав був римській цісаревій несправедливе дороге каміння. Коли

викрилася ошука, цісарева пожалувалася мужеві на втрату, жадаючи суворої кари на шахрая.