Полтава

тоді, як вже їм у головах трохи позамакітрювалося і з чубів починало куритися, дозволяли собі

навіть тих красавиць брати за кобеняк, бо нема нічого такого на світі, з чого тоді не насміхалися

б випивші козаки, а зокрема полтавці

В кутку під образами, біля молодого гарного осавула, сиділа третя дівчина, теж у нашому

вбранню, але не нашої породи. Волосся чорне — аж синє, очі великі, палкі, ніби імлою

прислонені, уста червоні, блискучі. Вона кріпко притулилася до вродливого осавула і ніби всьо

інше не мало для неї ніякої ваги й ціни.

Осавул балакав зі своїм сотником, кидав словами направо й наліво, а рукою заодно

гладив чорну, дівоцьку косу.

— Так вона вже у вас вихрещена? — питався хазяйки Векли сотник Мручко.

— Ще коли. Вже другий раз говіла з нами.

— І до церкви вчащає?

— А як же ви гадали? Лиш не сама.

— А чому ж то?

— Пильнувати мусимо, бо бачите, які шрами у неї на шиї?

Козаки радо підходили до засоромленої дівчини дивитися на її шрами.

— І який же це бузовір ошпетив таку гарну шию?

— Також цирульник знайшовся, з шиї кров спускать!

Векла моргнула на козаків, щоб понехали такі питання, бо вони дівчині не милі, а

нахилившися до уха сотника, розказувала, як то теперішня Одарка, а колишня Сурка влюбилася