Полтава

виграв, так програв. Один кивок злобної руки, і ціла та будівля повалиться, як дімок з карт.

Войнаровський відчував гетьманові думки і не переривав їх зайвими словами. Мовчали,

дорисовуючи в уяві ту трагічну картину теперішньої України, котра виринула нараз силою

моменту перед ними.

— Так, так. Багато тепер трагедій, Андрію! — почав турботно гетьман. — І навіть матері

моєї не пощадив Господь. Ти ж тямиш, що діялося в Києві тоді, як цар велів нову кріпость

будувати. Який плач, нарікання, прокльони. Знаю, що й мене не благословили люди, коли їх

двори, їх старі сімейні гнізда розмітувано, городи покрито валами, розкішні сади повирубувано, а

їх самих, старих городян матері городів наших, попрогонювано безпардонно. А все ж таки не

дожидав я того від царя, щоби він матері моїй, ігумені, не дав дожити віку в Вознесенськім

панянськім монастирі, що був проти самої Печорської Лаври. Викинув її на Подол, на Житнєє

торжище, бо на місці Вознесенського монастиря захотілося йому будувати свій воєнний

арсенал. Боюсь, чи тая обидлива зневага не прискорила смерті ігумені Магдалини... Так-то

вшанував мене наш батюшка цар! — закінчив гетьман, і на устах його появився гіркий усміх.

Та не на довго, бо його гадки від особистих ураз побігли знову шляхами турбот про

народну справу.

— Нема спокою в нас на Україні, а Бог один знає, як я його бажав і як ще тепер бажаю. Не

люблю війни, бо це людобойня. А ще в нас, де всі проти всіх воюють.

— Дав би Бог, щоб після теперішньої війни настав тривкий мир, як після великої бурі

гарна погода, — зітхав Войнаровський, котрий, хоч і багато молодший від дядька, також не дуже-