Полтава

молодих сотенних осавулів, що, маючи вдовіль гроша, могли із своїм начальством

товаришувати. У Векли всі були рівні, і вона, годиться це сказати, всіх рівно почтиво вгощала,

незважаючи, в кого гаманець товстий, а в кого ні. Тому-то й жартували собі панове сотники,

кажучи: "До церкви, як хочеш, а до Векли мусиш". Тягнуло їх туди і питво гарне, і вариво смачне,

і отся охайність, яку так любить козак, наскучивши собі бруд та невигоду походного життя.

Та чи не більше ще притягала їх до своєї господи сама Векла, вдовиця сорока літ, якій

більше, ніж тридцять, ніхто не важився б гадати, така ще була ємка, вертка і по-дівоцьки свіжа.

Як сміялася, то біля уст на лицях робилися такі ямочки, що навіть найстаршим сотникам

хотілося туди свій мізинний палець уткнути, що палець, і язик не було би гріха. А очі так прямо

приманювали до себе, а все ж таки казали:

"Близько не підходь!"

Можна було з Веклою і побалакати, й пожартувати, але не переходити дозволених

звичаєм меж. Векла звичайно сиділа за одним із столів і щолиш як хотіла котрогось гостя

зокрема пошанувати, то збігала в погреб або подавалася в пекарню, щоб принести, чого він

забажав, з їжі або з питва.

По світлиці крутилися, як дзиґи, дві дівчини в безусних контушиках, що тісно приставали у

перехваті до їх струнких станів. Коси у джерегелі[41], дукачі в намисті побренькують. Звідки Векла

таких гарних добула, це вже її секрет. Сотники, хоч і перечилися не раз, чи вартніша біла, чи

огненна збруя, чи піхотне військо, чи кінне і котра сотня в їх полку найкраща, але всі вони кріпко

стояли на тому, що кращих дівчат і бути на всьому світі не може, бо прямо нема куди. І щолиш