Полтава

чоловік, але й худобина страждає, навіть лісовий звір. Цілими стадами втікають перед одною

армією, поки на другу не попадуть. Вовки, лиси й зайці укупі біжать, забуваючи про свою

споконвічну нехіть і ворожнечу.

А по хвилі задуми завважав:

— Аз нами навіть ворог того чуда зробити не може. Він настигає, а ми заодно шарпаємо

себе. Втратили звіриний інстинкт, а людського розуму ще не набралися. Посполитому чоловікові

я й не дивуюся, бо його і справді цькують, як того звіра у лісі, втікає з одних лабет у другі, з-під

кнута та під нагайку, аж доведений до краю біситься і кусає, не дивлячись кого. Але ж старшини!

Від їх я більше політичності сподівався, про духовенство й не кажучи. А які вони?

І гетьманові зіниці з жалем глянули на ті суто різьблені, як кам'яниці, кріпко з дуба

збудовані данцігські шафи, повні книжок, карт і ритовин, на тії широкі й вигідні пізне-бароккового

стилю венецькі фотелі, на дзеркала в золочених рамах, на турецькі коври і французькі гобелени,

котрими він, як другі свої двори, так і цей, у Гірках, багато вивінував і з смаком обставив,

готуючи, як не для себе, так для своєї родини і для своїх наслідників домівки, гідні володарів

самостійної держави.

Треба ж раз опанувати степ і упорядкувати руїну! А хто ж має зробити початок, як не

гетьман? За ним підуть полковники, старшини, сіль землі, а там і народ розживеться, засмакує в

мирі, добробуті, в свободі та навчиться обороняти їх кріпко й мудро, повсякчасно, а не зривами

хвилевими, як розбурхана стихія.

І все те, весь труд життя виставлене було тепер на гаразд; один кид карти і — коли не