Полтава

великодних ризах з благословенням чекав.

Найдостойніші хазяї з хлібом-сіллю перед воротами стояли. Хліби лежали на тарілках,

прикритих вишиваними рушниками, сіль у мисниках срібних, старосвітських. Хазяйки в

предківських уборах, що з бабки на внуку переходили, подали гетьманові й королеві рибу,

солодко приправлену, і кружки білого домашнього сиру. Дівчата піднесли їм збанки старого

меду.

Гетьман зліз з коня, поклонився громаді тричі, відколов кришку хліба, посолив і поклав в

уста, спрібував риби і попив солодким медом.

Король, не розуміючи звичаю, робив те, що й він.

— Спасибі тобі, громадо, — промовив гетьман, — за честь, яку віддаєш тим, цю йдуть

боронити твоєї волі, бо не хочуть, щоб онуки твої оставалися вічними рабами. Спасибі вам,

люди, ідо вшанували мого достойного союзника.

— Слава гетьманові і його вірним козакам, слава шведському королеві! — залунало

кругом.

І похилилися церковні хоругви назустріч військовим хоругвам, похилилися голови

селянські перед головами лицарів-вояків, священик підняв хрест високо вгору, і — засміялися

крізь сльози всі церковні дзвони... О думо, недодумана думо!

XXXIV

Минули Краснополе, переночували в сусідніх селах і дня 19 листопада спинилися в

Отюші.