Полтава

Буковині біля Глибокої, безнастанні сутички з калмуками й москалями і такі більші битви, як ось

біля Молятич, мусіли виснажити до краю навіть найхоробрішу армію.

Тому-то король Карло хотів, щоб похід був заразом і відпочинком.

І пощо поспішати? Відколи довідалися, що Батурин упав, відпала й причина поспіху. З

Меншиковим зробили "pas-se"[95], і здоганяти його не було ніякої підстави, значиться, можна

посуватися звільна й похід переривати довшими відпочинками. Ті останні були особливо для

відділів санітарних потрібні. Санітарне діло взагалі не представлялося добре. Куди там! Від

лазаретів заносило не лиш запахом ліків, але й духом невдоволення, що розносився по цілій

армії. До тисячі поранених у боях і поторощених деревом у пущі прийшли ще й великі сотки

жертв вчасного та кріпкого морозу. Лікарів було мало, ліків ще менше, і лазарети не стогнали, а

прямо вили з болю. Хоч приміщувано їх осторонь від полків, то все-таки годі було скрити й

затаїти лихо.

Всякому було відомо, що фельчери, як різники, поралися з вчасного ранку до пізньої ночі,

відрубуючи руки й ноги, відрізуючи пальці, носи й уха; всякий знав, що з трупів сорочки здирали

на бандажі для хорих і що мало хто, перебувши ті муки, виходив з лазарету здоровим. А

безнастанне зрушування тих лазаретів з місця — це було вже не горе, а пекло. Чоловік і на ліжку

влежати не міг, а тут його несли на віз, клали поруч других таких нещасливих, як він, і на тих

возах, як у бочках оселедців, везли серед вітру й стужі. А везти треба було, бо залишити

лазарет — все одно, що збунтувати військо.

Розуміючи те, гетьман Мазепа не принаглював вже короля Карла до скоршого походу.