Полтава

Дехто з отюшанців прилучився до гетьманського табору, бо вид нещастя тягне до себе, як

стихія.

Ступаючи біля коней і возів, розказували вони, як то в Отюші можна було серед ночі

псалтир читати, така луна від Батурина била. Розказували, що вітер аж до них заносив відгуки

бою і зойки різні, що аж діти зривалися зі сну, а пси в один голос вили. Дехто божився, що бачив,

як на хмарах від Сейму за Десну душі помордованих батуринців пролітали, не білі, як мерці, а

цілі багрові Дехто бачив, як сніг червонів на тій дорозі і як хрести на цвинтарі похилялися, поклін

мученикам віддаючи. Під церквою Чечель явився і Кенігзен на колесі грізним голосом кликав,

щоб не здаватися...

Вривалася недодумана дума на кривавому слові "Батурин" і, замість перетворитися у

могучий гімн, ставала легендою сумною...

Невеличка гетьманська армія і в порівнянню з нею куди більший табор посувалися

шляхом тієї легенди, і тільки гетьман не зрікався своєї великої думи, тільки його вела вона крізь

чорні брами Батурина в ясні світлиці майбутнього...

Ті, що за ним ступали, до мерця з поклоном ішли.

Як іноді вітер від Сейму повіяв, здригалися люди й коні. Заносило згаром і чадом

труповонним. В таборі все котрась з жінок умлівала...

За гетьманом ніби кигикали чайки...

Як доїхали до того місця, звідки перше видно було золочені хрести на церковних банях і

верхи тополь, що вискакували понад море батуринських садків, в котрому потопали багаті