Полтава

Гадка про Батурин жахала його. Не міг позбутися її. Два Батурини безнастанно являлися перед

ним. Один багатий, по самі зуби зазброєний, з десятьма тисячами хоробрих оборонців і з

населенням вірним і готовим на все, а другий спалений, пограбований, вкритий жужелем і

трупами. Сотки батуринських дворів, котрі він бачив безжурними й багатими, виринали тепер

перед ним в образах, від яких мороз пробігав по спині. Тисячі мешканців, яких він знав живими й

щасливими, воскресали перед його стурбованими очима, як мерці.

Ясні й темні краски мішалися раз у раз. То сади цвіли молочним, пахучим цвітом, то дими

снувалися, і заносило сопухом стерва.

Гетьман, скільки разів глянув на своїх людей, ті самі гадки й почуття читав і у їх душах, і

чомусь-то здавалося йому, що дивляться вони на його з докором, котрого виповісти не сміють.

Це його ще гірше боліло, як незгійна рана в самому серці. Ще раз проходив у гадках усі ті шляхи-

дороги, котрими мандрував протягом двадцяти літ; прямуючи до одної й тої самої цілі, ще раз

слідив за кождою похибкою, яку зробив у тій важкій мандрівці, і ще раз брав під розвагу свої

наміри на найближчу будучність.

Але за кождим разом казав собі: сталося і не відстанеться. Задуму свого змінити не міг.

Як? Перейти до царя?.. Ні, ні!.. На саму таку гадку зжахався цілим своїм єством. Це ж значило

би знівечити працю двадцяти літ, це значило би плюнути самому собі в лице, це значило би

виставити себе на позорище історії і в людях своїх зруйнувати останки віри, останки лицарської

честі, котрої вже й так дуже мало лишилося.

Alea iacta![96] Господи, нехай діється воля твоя свята...