Полтава

Торохтіли вози, дрижала земля під дулами гармат, лунали зойки від возів з раненими.

Мручко вигукував своє: "Бе-ре-жись!", а гетьман їхав і думав свою одиноку думу, до якої привик

від двадцяти літ і без котрої жити не міг, — думу про самостійну державу.

Не він її думати почав. Птахою скоролетною лтгала вона над головою Святослава

Хороброго тоді, як він за Дунай ходив, у Переж-лавці другий свій золотокований стіл ставив і в

Царгород гадками забігав. Літала тая дума безконечно довгими межами всіх руських земель

тоді. як Володимир ясним сонечком над Києвом золотоверхим сяв, і як Ярослав Мудрий, мов

хазяїн дбайливий плугом, розумом своїм межі ті оборював, і як наслідники його з собою і з

ворогами своїми за Володимирове насліддя безнастанно воювали, як Ярослав Осьмомисл гори

угорські своїми залізними полками підпирав, як Роман Литвою орав, а Данило кріпості власні з

приказу татарських ханів бурив. І літала тая дума над полями Корсуня, Берестечка, Білої Церкви

і Конотопів, чайкою журливою скиглила над головою Сомка, Дорошенка і других, а отеє

двадцять літ не покидає його, Мазепи. І скільки разів здавалося, що проспівають тую думу усю,

усеньку, до останнього словечка, і — перестане вона бути думою, а станеться могучим гімном,

який кожда дитина, як молитву, наізусть знає, все вона на якомусь важкому слові вривалася,

залишаючись із покоління в покоління піснею недоспіваною і мрією недомріяною, такою, як

перше була, лиш ще більше важкою, ще гірше турботною, ще безнадійніше сумною...

Торохтіли вози, стогнала земля, — гетьман думав свою велику думу.

Як до Лукнева доходили, усе село перед них вийшло. Церковні дзвони крізь сльози

сміялися, церква хоругви, ікони, свічки і хрести гетьманові назустріч післала, священик у