Полтава

— Ні, кажу, де ти, там і я, і лишилася. Панія на конику шпаркім лиш шульнула на лід, а тут

вже і москалі наздігнали нас. Та й почалося! Господи милосердний, це ж був бій! Не раз чула я

оповідання про козацькі бої, але гадала собі, от переборщують козаки, щоб похвалитися, аж і на

власні очі переконалася, що ні. Не лиш люди стиралися з собою, але й коні кусали себе, гризли,

аж страшно було дивитися.

— А ти?

— Що я! От оборонялася, як уміла, але Сидір, так цей по-лицарськи бився.

— З Сидора славний козак буде, — притакнув Мручко, але зараз-таки й поправився. —

Тільки ти, чуєш, не пускай його від себе, бо хто мечем воює, той від меча й гине, і лиш до часу

збанок воду носить.

— Поки його по мід не пішлють, — жартував дідусь.

— Отож-то я й рад би свого Сидора по мід післать, — підморгнув Мручко. — І що дальше?

— А що ж би? Наших все ж таки перемогли. Ворог, гадаю, вдесятеро сильніший був.

Пов'язали нас... — насилу вимовила і повернулася до вікна, щоб не бачили, як плаче.

Мручко і благий дідусь не розпитували, що було дальше, бо тяжко скатований Сидір

ранами своїми краще всякого оповідання балакав. Козаки розуміли тую мову. Заспокоювали

Одарку.

— Нема спасення без терпіння, — казав дідусь. — Як пройде негода, тоді й любіша

погода. Що варте життя без терпіння, навіть згадувати нема що. Побачиш, що колись нинішнє

терня переміниться вам у запашні троянди.