Полтава

— Морська дорога легша, тому-то й розбагатіли італійці, німці, англичане й шведи. А Київ

зубожів.

— Не зубожів би він, коли б не нападали чужинці, а ми, замість обороняти рідну землю,

гризлися, мов собаки. Що то на других нарікають, коли самі ми тому винні.

І вони стали згадувати про свари й чвари, котрими так багата наша минувшість. Ніби з

важких гріхів сповідалися.

— Честі лицарської не знаємо, — гарячився Мручко, — а без лицарської честі, яка тобі

війна, яка побіда? На лицарській честі сила армії стоїть, а ми вождів своїх ворогам у руки

давали, щоб власні голови спасти, і яка тут тобі честь?

Дід притакнув.

— Гадаєте, старого Хмеля татари під Берестечком пірвали? Сам він утік, бо боявся, щоб і

його не дали ворогам на поталу. Та що тут згадувать, краще розказуй ти, дитино.

І Одарка розказувала, як над Десною вони зустрілись з невеличким почотом якоїсь пані,

що до гетьмана поспішала.

— Це Обидовська, — пояснив Мручко. — Вона тепер у нашому таборі. Це ви, значиться, і

допомогли їй переправитися через Десну.

— Сидір допоміг, — підхопила Одарка. — Як до гетьмана, каже, та ще якась його родичка,

так неминуче пособити треба. Їдь, Одарко, з нею, а я тут з моїми хлопцями москалів

забавлятиму.

— А ти не схотіла?