Полтава

присілку, в такому гарному, що лиш малюй, з садками й зільниками, з хрестом серед широкого

майдану, на котрім ще маяв гарно вишиваний рушник, серед дороги два трупи лежали, москаль і

наш, посплітані руками й ногами в таких страшних передсмертних обіймах, що годі було й

думати, щоби їх розлучити.

Являлися вони ніби образом того, що діялося тепер на цілій Україні. Їх відсунули набік, і

полки проїздили, загулюючи коням очі, щоб не жахалися, бо був це здебільшого молодник,

набраний з гетьманських стаднин, і з Кочубеєвої, і з Апостолової, славної широко навкруги. Були

й Кандибового хову, витривалі й сильні дуже і легкі на хід, але погані на вигляд, від чого й

загалом коняку, що не мала доброї презенції[94], кандибою звали. Попадалися, хоч і зрідка,

також арабські жеребці зі стайні козака Розума, здебільшого білі, отже. й не такі-то придатні для

війни, але зате гарні, що тільки стій і дивися.

Старших досвідних у воєнному ділі коней було небагато, так само, як і козаків. Вони або

гибли у всіляких походах, якими Москва виснажувала Україну, або тратили боєвий огонь, і здатні

були хіба до таборової служби.

Не один, дивлячись на отсі молоденькі коники, що з таким огнем, іржанням і іскрами в

очах, як ляльки, перебираючи ногами, ступали непевними доріжками, завдавав собі питання: а

що буде, як і вони погибнуть або скалічіють в боях?

Але здебільшого козаки не завдавали собі жадних питань. Військо, як машина, поки воно

в руху, поти й робить своє діло, а щолиш тоді, як зупиниться на довше, то, мов іржа на

колісцятах машини, являються в нього всілякі сумніви й тривоги, які гірше всього з'їдають болову