Полтава

чорта з нього роблять і, що навіть чорт не такий-то страшний, як його малюють. Орлик і

Войнаровський вживали всіх мір і зусиль, щоб заспокоїти невдоволену жіноту. Войнаровський

зокрема ще й тому, бо боявся, щоб голосні крики й плачі не збудили Ганни, яка так смачно

заснула, що аж любо було дивитися. Аж якось і те діло наладнали, втихомирили жінок, і коло

полудня козацькі полки двигнулися в дальший похід.

День був ясний, небо синє ї таке чисте, що навіть літом рідко коли таке буває. Сонце

пригрівало, іней нагло осипався, з горішніх галузок злітав на долішні, ті не витримували тягару,

ломилися, і скрізь тих поломаних прутиків було багато.

Серед людей, почувався бадьорий настрій. Сотні здоровили себе веселими жартами, коні

іржали.

Тільки Мручко лаявся своїм звичаєм і відганяв непрошених гостей від возів з

гетьманським добром.

— Гайвороння!— приговорював. — Розкрякало би то в один мент, тільки їх пусти.

Пропили би і прогуляли за одну ніч, а тоді воюй чорт знає з чим. Ти цілий не варт того, що один

кріс коштує, а скільки тих крісів треба на війну... Бережись!

Гетьман їхав під білим бунчуком з золотою короною, і хоч як його просили, щоб пересівся

з Мишака до вигідної карети, не хотів. Розумів, що здеморалізованій армії треба дати добрий

примір. Козаки й так при кождій нагоді нарікали, що "старшини лізуть у перини", а їм кажуть на

голій землі спати. А навіть коли б і не те, так гетьман краще почував себе на коні. Молоднів.

Гарна днина, розмова з королем і певність, що похід вже нігде на довше не зупиниться,