Полтава

дотримав слова. Його передня сторожа ще перед вечером настигла задню сторожу

гетьманського війська. Отеє й були t! москалі, що мало не натворили в нашім обозі величезної

біди.

Тим більша радість настала тепер і тим безпечнішими почували себе старшинські жінки,

котрі тепер тільки й думали про те, як би одній на одну скинути вину за ту тривогу, яку були

зчинили.

Околиця рівною площиною, схвилювана злегка тільки сугробами та далекими гаями,

стелилася кругом. Десь здалеку майоріли то вежі церковних дзвіниць, то стрункі тополі, то

зелені крівлі панських дворів, а селянські хати, ніби перестрашені кури, поприсідали до землі.

Земля скрепла від морозу, болота постинав лід, військо не потребувало триматися доріг, воно

широкими струями розливалося в напрямі Сейму.

Перед Райгородом на шляху передня гетьманська сторожа побачила двоє людей. Вони

ж, завваживши здалеку військо і не знаючи, москалі це чи наші, зупинилися на хвилину, ніби

надумувалися що їм робить, а тоді давай тікати назад. Кінні розвідники пустилися за ними, бо

нашим важко було знати, чи Райгород безпечний, чи ні. Почалась погоня, врешті ледве живих

чоловіка й жінку привели перед гетьмана.

Гетьман зжахнувся, побачивши тих двоє.

Ганчірки, що нікуди не годяться, пара чобіт, яких вже ніякий швець не схоче латати і яким

місце на сміттю або в рові, отак виглядали вони. Обдерті, зметружені, виснажені, в очах горить

цей страх, що робить чоловіка божевільним.