Полтава

підбадьорували його.

Не здаючися ні на кого, сам пильнував дороги, вибирав найкоротші і найповніші напрями,

розсилав стежі і відбирав звіти, дивувався тиьки, що так мало людей стрічав по дорозі. Іноді хіба

який нищий шкандибав, а побачивши ясновельможного, падав на коліна і знімав руки вгору,

благаючи в Бога ласки й милосердя для нього.

Гетьман кидав йому щедро милостиню, розпитував, звідкіля Бог провадить і що там

чувати, а почувши, що добра тепер, як і правди, на світі не зіскати, торкав свого Мишака

острогами і їхав дальше.

Як доводилося переїздити ліс, то вперед посилали туди якийсь більший відділ під

проводом тямучого старшини, щоб впевнитися, чи нема там якої засідки. Так само

перетрушувано й села. Поля були пусті. Ніби люди вимерли, ніби ціла країна причаїлася, не

знаючи, що їй робити.

Так і видно було, що тутешній народ менше до воєнних подій привик, ніж на степовій

Україні, тому й війна більший переполох тут робить. Тривогу й безрадність прямо почувалося у

воздусі.

Минали хутори, з котрих тільки собаки вибігали їм назустріч і лаяли на них, проходили

біля осель, з котрих більше нічого, крім обгорілих стовпів, не осталося. І навіть не було кого

спитатися, хто тут такий диявольський бенкет справляв, москалі чи свої мародери? Може, коли

б так перешукати ті згарища, то й знайшлося б якого недоконаного чоловіка або забуту за печею

дитину, свідка того каїнського вчинку, але на такі розшуки не було тепер часу. В одному ті чьки