Полтава

гаразд гостили, бо й то правда, що краще погостити вояка, ніж мав би він сам розгоститися на

обійстю. А від гостини, як від перини, нелегко відірватися.

Та ще й того забувати не годиться, що в маршах великої дисципліни не було. В бою так, а

в маршу не дуже. А ще тепер. Не одному прямо-таки здавалося, що він ласку гетьманові робить,

коли не переходить до царя. Недаром же й волочилися по цілій Стародубщині царські платні

агенти й тру-біли на всі сторони світу, що цар нікому лиха не хоче, що він вольностей

українських не рушить, і хто тільки протягом одного місяця покається і вернеться до нього, то не

тільки ранги і маєтностей не втратить, але ще_й нагороди царської певним бути може.

Так тоді панам сотникам і їх осавулам та іншій старшині аж піт горохом з чола ллявся,

заки вони свої частини поставили на ноги.

А додати до того ще мороку з табором. Не з тим, що в йому військові конечні припаси і

всяке воєнне приладдя, але з тими возами й повозами, на котрих їхали козацькі родини з своїм

добром.

Двері до гетьманської похідної канцелярії не замикалися. Все якась сотничиха, а то й

полковниця влітала, як бомба, з наріканнями, жалями, плачами й погрозами. Вони ж для вірності

гетьманові потратили свої маєтки, а тут їх не шанують, а то прямо й зневажають. Одна їздила до

півночі від обійстя до обійстя, заки дістала кватиру, друга від якогось там полкового обозного

почула не досить шановливе слово, третю обікрали, ще іншої карета опинилася геть аж у

самому хвості поміж возами і візками, поміж чурами й служанками, на що вона ніяк згодитися не

може. Не обходилося й без натяків на те, що цар Петро теж чоловік, а тільки невдоволені люди