Полтава

Довго не могли прийти до слова.

Гетьман питався, звідкіля йдуть, як звуться, — мовчали. Ніби їм мову з жалю умкнуло,

ніби з горя втратили пам'ять.

— З Батурина, — проговорив він насилу, а вона навколішки впала і — головою до землі

товкла. — Отаке вона мені цілу дорогу робить, — сказав чоловік, вказуючи на жінку. — Розум в

Батурині лишила разом з дітьми.

— А Батурин — що?— спитав тривожно гетьман. Міщанин тільки рукою махнув:

— О-го!

— Що?

— Батурина нема, є тільки земля й небо, на землі кривда, а в небі Бог.

— Значиться?— І гетьман конем наїхав на нього так, що цей кількома кроками подався

назад і, як з перепуду, став не розказувати, а прямо кричати, викидаючи не з горла слова, а з

серця скреплу кров.

— Батурин здобули, зрадив прилуцький наказний полковник Ніс, мешканців витягли в

пень, ні жінок, ні дітей не пощадили, город згорів, гетьманська палата теж, нема вже нашого

Батурина, нема!

— А Чечель?

— Утік, але тяжко ранений, далеко не забіжить.

— А Кенігзен?

— Так само.