Полтава

серця бажання власної волі, котра може бути тільки у власній державі, більш нічого, тільки те. І

тепер "єден до саса, а другі до ляса...".

— Ще? — аж крикнула з тривоги.

— Переходять до Петра, — доповів глухо Войнаровський.

— До Петра, — повторила, мов за мамою дитина. — До Петра переходять?

Войнаровський підсунув їй крісло. Сіла.

— Пе-ре-хо-дять, — лебеділа.

— Так,переходять, Ганно. Старшини, а за ними й козаки, і не буде нам щастя, поки не

виросте таке покоління, що про перехід навіть подумать не посміє, поки не виросте покоління

сміливе, веселе, для котрого бажання буде законом, котре схоче бажати і вмітиме постояти за

здійснення своїх бажань. Ви того не вміли. А бачиш, тая дівчина чорноока, тая вихрестка, що до

Мручкового осавула прилипла, вміє; вона любить, хоче щасливою бути і буде. Побачиш, що

буде.

— Дай їй, Боже, — відповіла Ганна, вдивляючись у вікно, крізь котре видно було дерева,

срібнопухим інеєм укриті. Як духи, як видива, майоріли вони на сірому небі, і весь світ виглядав

Ганні, ніби якесь видиво того світа, що прийде колись, коли вже нас не буде.

І буде він, як казка, казка майбутніх днів. І не буде в ньому тієї кривди, тієї зневаги,

отсього понівечення краси, отсеї наруги над людиною, які тепер завелись повсюду. А будуть ті

люди такі якісь інші, такі якісь гарні, як оці дерева, срібнопухим інеєм покриті...

Втомлена дорогою, розбурхана розмовою з Андрієм, піддавалася чарівній принаді цих