Полтава

привабливих думок, пускала руки по собі, як птаха притомлені крила, кидалася на хвилі думок,

— несіть мене... Аж нараз на виднокрузі ніби хтось небо мечем перерізав. Блиснула червона

смуга, і білі дерева стали багровіти, багрою обливалася уся комната.

— Пора мені! — промовила Ганна, встаючи і позіхаючи після недоспаної ночі.

— Куди? — спитав Войнаровський.

— Це вже моє діло. Не буду ж я тут королівського змилування ждати... Не бійся, —

заспокоювала його,. — до Петра не перейду. Ласки, якою він обласкав родину покійного

Кочубея, не прийму.

— Так куди ж ти тоді підеш?

— Туди, де Мотря, мати, де мої молоді літа, — у Батурин!

— Ти збожеволіла, Ганно! — відповів різко Войнаровський. — Кругом москалі, як вовки, як

шакали, снуються, я не пущу тебе!

— Так ходи зі мною. Ходи! Або переб'ємося разом, або...

Не доповіла,

— Ні, ні, так не можна. Так годі. Треба усім нам іти вкупі, як не зі шведами, так з

гетьманом, під його бунчуком. Говорячи це, думав. Думав, як відтягнути Кочубеєву доньку від її

божевільного наміру.

— Ганнусенько, ти не підеш. Я того не хочу. Ти останешся. За годинку побачишся з

дядьком, розкажеш йому про Бвтурин. Я певний, що твоє оповідання рішить. Він піде, не

оглядаючися, на шведів. Піде на побіду або на певну смерть. А ми з ним.