Полтава

котрому піддаюся. Лихий на себе і на вас, на жінок.

— А при чім же тут ми?

— Яке їхало, таке здибало, які жінки, такі й ми. Ви дітей приводите на світ, виховуєте їх.

— А ви їх вбиваєте, розкидаєте їх голови буйні від одного моря до другого, від гір до гір.

— Самі вони кидають собою, яку у падачці, а на нас тільки відповідальність паде, бо ми —

провідники народу! А які ми тау провідники, Ганно? То тільки так здалеку і збоку здається, а

всередині інакше. Як зірветься бурун, — його сила, не наша. Не раз я у боях бував, знаю. Невже

ж був такий вожд, щоб не бажав побіди? А бажав, так значиться, і все своє уміння, всі свої сили

туди поклав, щоб побідити. А тут тобі один курінь, часом одна чета не сповнить приказу, і побілу

лихий взяв. Хтось завинив, а на тебе відповідальність паде. Особливо в нас, бо в нас послуху

нема, в нас що голова — то розум, і один від другого мудріший. От і тепер. Морока з королем.

Гадали ми, що він, діставши кілька тисяч свіжого чоловіка і наситивши своїх голодних шведів,

гураганом на відбій Батуринові понесеться. А під ним хоч огонь пали. Раком до Батурина лізе.

Мабуть, якісь свої плани має. Може, вони й добрі, та не для нас. Його армії відпочинку треба, а

нам під ногами земля горить. От воно як.

— Так принаглюйте.його, Батурин у великій потребі, Бог вість що з ним!

— Принаглюйте! Легко сказать. Коли б він бачив, що наше військо нечисленне, але духом

сильне, то, може б, і числився з нами, а так...

— Або що? — спитала тривожно.

— Те, що жінки не виховали своїх дітей у великій любові до власної землі, не влили в їх