Полтава

Вдивилася, ніби не вірила, що балакає щиро.

— За годину? Так я за годину приїду.

Тепер він їй не вірив.

— Куди ж бо ти? Посидь краще в мене, ти здорожена, продрогла.

— Піду до своїх людей. Скажу, щоб були готові. Як дядько не рішиться зараз іти, піду

сама.

— Де ж твої люди?

— Недалеко відсіль, на фільварках.

— Так... — І вбирав шубу. — Проведу тебе.

Ішли алеєю, облиті багрою сходячого сонця.

XXVIII

Гетьман теж тієї ночі довго не міг заснути. Двір, в котрім від кількох літ ніхто не мешкав,

дихав пусткою на нього. Не любив того мертвого духу, що нагадував родинні гробниці.

Мимохіть перебігав думками події, які збулися тут, протягом останнього п'ятдесятиліття. В

кождім куті чаївся якийсь спомин, щоб кинутися на нього.

Перед тими споминами втікав очима на стелю. Велика, довгувата площина спускалася

ледве помітно, але безпереривно, і пригнічувала його. Якщо ніч потриває довго, розчавить

його... Щоб спастися, втікав від стелі у темний простір поміж стіни. Привикав до того

мерехтливого чорного пилу, якого насипала тут ніч так багато, і очима, в яких почувався

болючий жар, став розрізнювати якісь постаті, краєвиди, сцени — образи минулого.