Полтава

Наче чарівний ліхтар, схований у його душі, кидав на чорний підклад темряви свої

фантастичні дива. Королі, міністри, єпископи, аристократичні дами пересувалися в довжезнім

полонезі по просторах половини Європи.

Запишені, горді, неприродні, то суворо-грізні, то хитро-ласкаві, крутилися в кривому танці,

гадаючи, що Бог вість яке діло роблять...

А з кута вискакував час і здмухував їх, як паламар свічку в церкві...

Гетьман примикав повіки. Гадав, що разом з тими образами і він перейде в країну сну.

Може б, воно так і сталося, коли б кров била у живчику лагідніше. А то як вода в джерельці

хлюпотить і не дає вснути. Гетьман знову розплющує повіки, і знову вдивляється у чорний пил, і

знову бачить образи; але вже інші. Ніби зариси фресків на свіжому, ще теплому підкладі

виринають видива майбутнього. Любить ті діти уяви, мальовані красками недоспаного сну, легкі

в лініях, розливисті в колірах, непевні у змісті Не одну безсонну ніч скоротили йому. Розмовляв з

ними, грався, справляв рисунок, накладав живіші барви.

Хотів те саме й тепер робити, не вдалося.

За кождим, навіть найлегшим дотиком розвівалися, як за подувом вітру фата-моргана.

Саме так, як фата-моргана.

А найлюбшого з отсих привидів таки й зовсім не бачив, хоч як пильно шукав. Не бачив

Києва повоєнного, ясного, гармонійного, веселого. Як же він любив цей образ, — з усеї душі.

усім помишленієм своїм.

Але нині не бачив його.