Полтава

Ганна повернулася до вікна. Войнаровський ніби не бачив того. Не знав чому, але замість

розважити гостю, ранив її словами, ніби і радість якусь чув, що її це болить.

— За нелюбів пішли, і яка ваша доля, і яке їх щастя подружнє? Не бажав би я собі такого.

Ні, ні, ви ще невольницями остались. Перше продавали вас по Синопах, Кафах і Генуях, а нині

торгують вами вдома. Приїжджає купець, добиває торгу і бере. Трохи сліз, трохи лебедіння,

потерликають музики, поскачуть свахи і вже тебе запаморочили навіки, вже тобі голову, як курці,

закрутили, шусть йому під крило, на маєш, бери, вона твоя, на весь вік, аж до гробової дошки.

Ось яке-то ви упованіє воскладаєте на Бога!

— Та яка ж тобі нині, Андрію, муха на ніс сіла? Дай віджену.

— Не муха на ніс, а змія в серце впилася. Мушу сказати, що чую.

— А чому не говорив перше? — спиталася, і тим простим питанням рот йому затулила.

Понурив голову і мовчав. Могла тепер перейти до атаки, могла йому кидати докорами в

лице, прибити до землі, знівечити. Не хотіла. Жалувала його. Відчув це, і йому зробилось жаль

Ганни. Здивувався, як він міг бути таким жорстоким. Це ж дикість — знущатися над людиною, і

то саме в цей момент, коли вона дала тобі доказ своєї любові.

Притулив її руки до уст.

— Не гнівайся на мене, Ганно. Я сам не знаю, що мені таке. Важко! Ходжу, мов по

кораблі, котрим хитає буря. Всьо колишеться, зривається і летить у безвість. Жаль того світу,

що валиться. По нім прийде другий, може, й кращий, так все-таки тамтого жаль, бо ми свою

цеглину доклали до нього, у ньому частина нашої душі. Лихий я сам на себе за той жаль,