Полтава

Зате з того чорного мерехтливого пилу, мов сажа, котрої ніч скрізь насипала так багато,

виринали безконечні снігові простори, великі води, що позіхали імлою, дими, перед котрими

сонце в глиб неба втікало, пустар, на котрому іноді тільки якась червона цятка забагровіла. Але

чи це горностаями підбита багряниця, чи тільки кров, що виплила з свіжої рани, відгадати не міг.

І гетьман сотий раз загулював повіки, гадаючи, що всне. Поки по салях вешталися люди,

поки не втихло в дворі, гадав, що цей шорох не дає йому вснути. Але по півночі зробилося

кругом тихо, мов в усі, а сну, як не було, так і нема.

Невже ж це старість?

Боявся того слова, як ворога, як одинокого ворога, перед котрим почував страх, бо тільки

він один може побідити його. Старість і її грізна товаришка смерть.

Супроти цієї останньої навіть розум зі своїм довголітнім

досвідом мусить скласти оружжя.

Мусить?.. А слава?.. І гетьман гірко всміхнувся. Дійсно, гореч почув на своїх устах. І гореч

тая, ніби насонний лік, заспокоїла його... Спав недовго, та кріпко.

Збудило його сходяче сонце. Глянув у вікно й побачив дерева, вкриті інеєм. Мов

фантастичні примари окружили довкола двір. Нагадувався Бахмач, Різдво, хотілося заплющити

очі й думати. Та слово Батурин, ніби гострий меч, лежало біля нього. Зірвався, накинув на себе

шубу і подзвонив.

Кендзеровський вже чекав під дверми. Відчинив і всунувся у спальню. Привітливо

всміхнений, все однаковий, ніби його ніколи ніщо не збентежило, не схвилювало, не заболіло.