Полтава

— Прикажи снові, щоб на кождий твій заклик прийшов. Ночі такі довгі, а думок так багато,

як мухи в пекарні влітку, так вони тобі в лобі гудуть. Збожеволіти можна... Зніжніли ми, Ганно,

спаніли. Не маємо того гарту, шо треба. Тут треба людей давніх, жилавих, щоб не чули болю,

щоб серце вміли жменею зціпити: "мовчи!" А ми того не вміємо, Ганно. Ми вже європейцями

стали, а за порогом Азія. Там ще скити, гуни, фіни, монголи, все перемішане, як у відьминім

казані, з котрого тобі вискакує не чоловік, а прямо чортячий пасинок якийсь, антихрист, як каже

народ.

— Крячеш, Андрію, крячеш.

— Радніше б я, Ганно, соловієм співав, але не можу. Перед дядьком бадьорого вдаю,

перед Орликом у личині ходжу, а так хоч перед тобою хочу душу відкрити, бо ти для мене була

все образом щирості. Сама щирість. Ти щирість, а Мотря загадочність. Вечірня й рання

зірниця... Не знаю, звідки ви такі гарні взялися, хоч зітхай і молися до вас, до одної після суєти

цілоденної, а до другої на заранку днини... А яка ваша доля?

— Яка? Яка? — сердилася Ганна. — Така, як Бог -дав, як у книзі життя стояло. І тільки.

Покоритися треба, Андрію, покоритися і ва Бога упованіє возложити.

— Фаталізм! З-над Інду чи з-над Гангу безсилим вітром повіяло на мене, таким, що

в'ялить і переносить у нірвану, -як же нам бадьорими бути?.. Це ви, а що ж про других казати?

— А хіба ж ми з іншого тіста, ніж другі?

— Ви інші. Ти — радість сама, веселість, а Мотря — сила, бунт. А все ж таки обі за

нелюбів пішли.