Полтава

— На острові, що Ругія зветься, по другому боці від Аркони, над берегом стояла висока

скеля. Під тою скелею у печері морські розбишаки жили. Нападали на кораблі багатих купців,

вбивали їх і долилися добичею.

Сказавши, задумався, ніби жалував, що почав оповідати.

— І що дальше? — спитала, й зіниці її спалахнули нараз. — Кажи ж бо!

— Одного разу прибрали вони до рук корабель якогось франконського купця. Цей поміж

жемчугами та золототканими паволоками, поміж бісерами й ізмарагдами віз перлину, від усього

цього узороччя собі дорожчу, — дівчину варязьку, чудової краси.

— Знаю, знаю, — мало не сплеснула в долоні. — ї ватажок, добувши той корабель, кинув

дівчину в море, — правда?

— Ні, Ганно. Послухай. Він при поділі добичі челяді своїй віддав усі скарби, всі жемчуги й

паволоки золототкані, а для себе лиш тую дівчину оставив. Човном удвійку до печери з корабля

вертали. Була ніч. Імлою вповивалося море. Він одною рукою веслував, другою горнув її до

себе. Кріпко... Не пручалася. Давала робити з собою, що хотів. Аж нараз похитнувся човен,

сплеснула хвиля і...

— І дівчина кинулася в море!

— Не вгадала. Це він коміть головою полетів, друлений її сильними руками.

Ганни веселе лице споважніло. Поранкова зірниця хмариною затягнулася.

— А гарний він був, цей ватажок піратів? —спитала зітхаючи.

— От бачиш, які ви! Чи гарний був? Тобі жаль його, а вона не жалувала. Для неї він був