Полтава

солов'їв з бузкових корчів, і здивовані зорі даром шукатимуть чарівної принади тамошніх маєвих

ночей.

— Гарно балакати вмієш.

— Сумно.

— Бо сумна наша доля, Андрію... — і задумалася. — Але на те ми й українське жіноцтво,

— додала по хвилині.

— В тім-то й наша біда, — завважав він. — Скити вас поривали, десять давали за

доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безроги в город, і рили.

— І риють.

— Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до

Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні... Тільки й вашої

слави.

— Тільки нашої слави.

Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе

знайти. Аж знайшовши, зраділи й обіймалися очами.

— І що? — спитала вона.

— Що?.. Пригадалося мені одно оповідання... Відкашельнув, нервово погладив чуба і

розказував:

— На берегах німецького моря чув я його.

— Кажи.