Полтава

до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було

не до того.

Аж нині вона з'явилася неждано, нагло, як привид... Ганна!.. Жевжик, підхопень,

поранкова зірниця...

— Про що так задумався пан Андрій? — спитала, ніби на грішному дні приловила його.

Махнув рукою.

— Кажи про що чи про кого думав?

— Про тебе і про себе, — відповів.

— І видумав що?

— Невже тут що видумати можна? Війна про нас думає, кого пожерти нині, а кого

залишити до завтра на обід.

— Боїшся війни?

— Я?

— Та ж не я, бо що тут про жінок казати, коли мужчини бояться?

— Ні, Ганнусю, не боюся я ні війни, ні нічого. Тільки жаль мені тебе, і Мотрі, і багато таких,

як ви, хоч, може, й не таких гарних.

— Пан Андрій — пан! Без компліментів розмови не знає.

— Ні, Ганнусю, не компліменти мені на гадці, а жаль за серце стискає. Змарнієте ви,

зів'янете, не розцвівшися вповні. Дика сила знівечить Божу красу, московські копита столочать

пишні понад Сеймом левади, їх тупа сокира зрубає вишневі батуринські садки, виполошить