Полтава

— Москалі, значиться, добре бережуть Десни.

— Собаці перескочити важко.

— А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.

— Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.

— Боюсь, щоб вождем не було безголов'я.

В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка

збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.

— Ти мусиш переспатися, Ганно.

— Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться

табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав!

Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин.

В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії,

якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі.

Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її

веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її

великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила

Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, — була весела,

врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її

Бог сотворив.

І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше