Полтава

називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею.

А вона, дівчинкою бувши, казала йому "пан Андрій". Пан Андрій вусатий, пан Андрій

кирпатий, "я пана Андрія не люблю".

Але Войнаровський знав, що воно так не є.

Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна

вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали.

Озирнувся — Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, "бо в хаті скучно, як у

чернечій келії".

Не раз хотів побалакати з нею "на розум" — годі було. І як тут тобі з дитиною балакати "на

розум"?

Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла,

ніби квітка?

І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ.

"Пан Андрій" ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних

довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з

дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською.

Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо "пан

Андрій" не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав,

що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема

ніякої потреби роз'ятрювати Ті наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все