Полтава

— Буває, але рідко. Errare humanum est[86].

— Страшно! — і притулилася до нього, як перестрашена дитина. — Страшно мені.

Ввижається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують.

Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі.

— Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть... Коли я доїздила до Десни, за

мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між

ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене:

"Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана,

значиться потрібніші". Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю.

Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, — їх не було!..

— Погибли або москалі в полон забрали.

— Їх життя на мою совість паде. Страшної

— Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна.

— Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.

— Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви

аж за Десною зустрінулися?

— Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.

— А вони?

— Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на

отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.