Полтава

— Чимало, — промовить, — буває гарного на нашій Україні, чимало. Жаль розходитися з

нею. Проповідають попи, немов то в небі гарно. Не знаю, чи краще буде, як у нас. І не сподіюся.

Погадати лиш, весняна ніч, вишні цвітуть, і скільки того цвіту тут, стільки тих зір там. А пахне як!

А соловейки як зачнуть тебе по серці скоботати, тю! Аж тут заскриплять ворітця або затріщить

перелаз, і така, о, вже й коло тебе, вже й присмокталася, як опир, але який! Херувимський... Ні,

ні, не гадаю я, щоби там щось кращого придумав Господь, — не гадаю... І дивуйся ти, що ми до

нашого раю чортів впустити не хочемо. Осквернили би нашу красу... І не впускайте. Чуєте, не

впускайте! А ще з могили кричати вам буду: бережіться!

Сидір припав до старого з одного боку, Одарка з другого.

— Благословіть нас, батьку! А він примкнув на хвилину очі.

— Чому ж це я? А де ж ваші батьки, де піп?

— Батьків у нас немає, а попи, знаєте, які тепер. Може, й не доведеться у святій церкві

перед тетраподом стояти, поблагословіть ви нас.

Борисів поклав руки на їх голови, і так мовчки тривали з'єдинені тишиною, вимовнішою від

найговірливіших слів.

А тоді припали до старечих рук, до рук. що трудилися цілу сотню літ, сіючи життя і

обороняючи його, до рук, що були теж найгарнішим струментом для бажань і виявів душі.

Собака на вигоні перестала вити, над слобідкою пролітав ангел не смерті, а життя, життя,

котрого не викорінити нікому.

— Ми нині хочемо забиратися від вас, — почав несміливо і з жалем Сидір.