Полтава

— Люблю його, як батька. І сотня в нас не будь-яка.

— З того, що москалів не перейшла, під антихристів регімент не побігла, бачу, що гарна.

— Як же мені не поспішати до сотні і до свого сотника? Борисів задумався.

— Правда твоя. Не годиться товариства лишати у такій важкій пригоді, як тепер. О, важкі

ж бо часи надходять, чує моє серце. Важкі... А що ж ти з нею зробиш? — спитався нараз старий,

показуючи рукою на Одарку.

— Я його не покину довіку, — відповіла Одарка.

— В мирі то так, а на війні?

— Гадаєте, не вмію стріляти, їздити на коні, шаблею водити?

— Можливо. Та це вже твоя річ. Як так любиш його, то, певно, вас Господь зведе-таки

докупи і не пожалує щастя. Хоч як я привик до вас і полюбив, мов дітей своїх власних,

здержувати не буду. Спішно вам туди, де кулі грають, ідіть. А поздоровіть там свого сотника від

мене. Скажіть йому, що старий Борисів ще живий. До походу вже не спосібний, але рідної землі

ще й зубами боронити буде, якщо ворог до неї підступить.

— Кому в дорогу, той і чає, — принаглював старий Борисів. — Сніжок паде, сліди

прикриває, їхати вам добре.

І розказав їм, як і куди прямувати, бо з оповідань Сидора і Одарки міркував собі, де тепер

гетьман з своїм військом і зі шведами може бути.

— Коні вам дам свої і санчата теж, щоб де чорт з москалями не звів та щоб вас не

пізнали. Ти, козаче, вбереш міщанську бекешу, а ти, Одарко, надівай футро моєї покійниці,