Полтава

Старий здригнувся.

— Нині?

— Так, добродію. Після заходу сонця. Пора.

— А я, бачите, гадав, що залишитеся в нас. Надійде весна, не завадило б і чотири плуги

на мої ниви пустити... В мене земельки чимало, а син тільки один. Решта челядь. І хазяйки теж у

хаті треба. Іванові женитися якось не спішно. Гадав, залишитеся в мене. Наділю вас землею, і

живіть та й кохайтеся на славу.

— Спасибі, але не годиться нам, батьку. Що погадав би собі про мене мій сотник?

— А хто ж у тебе сотником, козаче?

— Мручко.

— Ілярій?

— Так, той самий.

— Та й до гарного ж ти сотника-в осавули попався. Це такий хитрун, що другого на цілій

Україні не знайти. А що вже сміхотворець, такого хоч у гетьманські театри веди. Не забуду, як

ми раз з отсим Мручком полякам у руки попалися. Він від мене молодший на літ яких сорок.

Внуком моїм міг бути. Так і кликав мене "дідусю" і шанував.

Отож і довідалися пани, що між полоненими є дід з внуком, і покликали нас, щоб

подивитися, як воно виглядає таке диво. І як став їм мій Мручко небилиці гнути, як став

показувати бідних шляхтичів десь аж з-під Галича, то пани аж за черева бралися, такого було

сміху. І випили здорово, а ми тоді і в ноги. Славного ти сотника маєш, Сидоре!