Полтава

— Поки ти в мене, мій синку, поти й нічого поганого боятися не потребуєш.

— Я й не боюся.

— Ані ти, ані твоя Одарка. Вона теж, хоч не нашої крові, а дівчина, як бачу, славна.

Недаром же на нашій землі зросла.

— Вона так нашу Україну любить, що більше любити годі.

— І тебе. Бачу я це, бачу. Земля, діти ви мої, це наша спільна мати. Хто б на ній не жив,

якої б віри не був і якою б мовою не балакав, люби її, то вона й тебе любити буде і не відтрутить

від себе, тільки кривди їй творити не смій, бо тоді ти ворог для неї. Того ми й тримаємося, і вас,

як добрих дітей тієї нашої матері-землі, на поталу ворогові не дамо, не бійтеся. Ми люди

старосвітські, знаємо честь, а що ми гостей у ворожі руки давали, того ще в нас не було. А якщо,

не дай Боже, хотіли би без нашої згоди брати, то хай стрібують. Легко їм не прийде. Нам і

вмирать не страшно. Чи круть, чи верть, знайде тебе і в черепочку смерть.

XVII

Сидір прикидався здоровішим і сильнішим, ніж був. Coромно козакові у постелі лежати, як

жінці у злогах. Одарка дівчина, а диви, якою сильною показала себе.

Він її від першого разу полюбив, як нікого в світі, а тепер — так прямо очей не зводив з

неї. Як на образ дивився. І була ж вона ніби цей образ, змальований не людською, а Божою

рукою.

Старий Борисів, хоч, здавалося б, що його столітні очі вже іншої краси шукають, небесної,

а й він не раз задивиться на неї і тільки зітхне.