Полтава

стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й

похилилася безсило.

На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна

мутної води.

Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом.

Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з

ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів.

Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті.

Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом,

як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі,

на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, — Боже ти мій, що це на цьому

високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої... "Ні, ні, не треба, не

треба!" — скартав себе за таку гадку королівський блазень і — голосніше став торкати струни.

"Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других

людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?" — говорив до себе.

— Що це?

— Геній... — почувся нараз пискливий голосочок.

Люксембург озирнувся.

За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок.

— Ваша милість читаєте мої гадки? — скрикнув Люксембург.