Полтава

перед ними, за ними, над ними, весь світ одна курява. Та й почалось тоді та й почалось! І

вмирати буду, а того зойку і тих стонів не забуду. Річку Соснівку геть трупом загатило, старе й

нове корито Десни кров'ю сплило, тридцять тисяч мерців купами лежало, як на доброму лані

снопи в рік урожайний. Князь Трубецький ледве втік з недобитками, а князь Пожарський голову

дав. Триста прапорів, між ними велику царську хоругов, гетьманові під ноги поклали, срібні

литаври, чимало гармат і всякої другої здобичі попалося в наші руки. Не знаю, чи коли так сонце

червоно заходило, як тоді. Бачу, у тих багрових блисках стоїть покійний Виговський, в синьому

жупані, високий, ставний, з вірлиним носом і бистрими очима, — як орел.

Стоїть, дивиться на тую бійню і думає. Чи сподівався він того, що з ним незабаром

зробили? Гей, гей!.. А нині що?

І старий своїми сивими очима побіг кудись далеко.

Хотів минуле завертати...

Дарма!

— Чує моє серце, що знову великі бої надходять. Але які? Хто побідить? І вгадувати не

хочу. Може, я того й не доживу. На вас, дітки, пора. На вас. Ми вже свою роботу зробили, але

діла ще дуже багато. Наша земля, не во гнів їй сказавши, як опириця, все нової крові хоче. Сама

дітей і родить, і, не підховавши, жере. Не знаю, чому це так. Божа воля, не наша.

Собака вила на вигоні.

— Той пес нічого другого й не робить, тільки виє. Щось йому чи їсти не дають, чи б'ють. І

Борисів задумався.