Полтава

почоті. Не будь-яку, думали, птицю в сільце взяли.

— Гм... А ти що визнав?

— Те, що всякому й без того звісно.

— Себто?

— Що гетьман з королем Карлом сполучився і що вони в Гірках стоять, але куди звідтіля

двигнуться, того, казав я, ніхто з нас не знає, хіба вони, а може, й вони ще не рішили.

— Хвалю тебе, якщо ти не брешеш, козаче.

— Нащо б мені брехати. Тіло за мене говорить.

— Правда твоя. Крепкими літерами вони на ньому цей допрос списали. А більше, що ти

визнав?

— Нічого більше не добули з мене і, скатованого, поклали на сани, лихі, як сто чортів, бо

ми з сотником Мручком доброго чосу їм дали. Мабуть, везли до царської кватири чи кудись на

новий допрос і на нові муки. Але куди й пощо, того я вже покмітувати не вспів, бо з великого

упливу крові пам'ять утратив. Аж ось Богові та моїй Одарці дякую, що до вас, батьку, прибув.

— Все воно в Божих руках. На Бога покладайся, але рук не опускай. І вдруге, кажу тобі,

ворога близько не підпускай до себе. Шкода поганити рук. Кулею його або списом у віддалі

тримай. Спис непоганенький струмент. Одного разу...

І він знову став розказувати одну з своїх пригод, як під Конотоп ходив і як трьох москалів

трупом поклав, що обскочили були його, як пси діда, біля попових воріт.

А тоді: