Полтава

станеться з нашою безталанною Швецією, про те я навіть думати не хочу.

— Найкраще, коли вояк не думає, лиш слухає вожда, — сказав граф Піпер і пустив свої

пальці млинцем.

Реншільд скипів:

— Авжеж! Думання треба лишити вам, політикам і дипломатам, бо ви другої роботи на

тилах армії не маєте. Наша річ — кров свою пролити, а ви проливаєте чорнило; ми мечем, а ви

язиками воюєте.

— Чого не зробить меч, те іноді мусить зробити перо, — відповів спокійно Піпер, — але

чого ви, ексцеленціє, пане графе Реншільд, кидаєтеся на мене, того я ніяк не розумію. Я ж вам

не попроганяв дівок з табору і не боронив королеві, щоби вас замість Мазепи зробив князем;

дійсно, не знаю звідки гнів? Я до того причини не подав.

— Не смійте обиджати мене!

— Не обиджую нікого, а говорити маємо рівне право. Вам жаль тих кількох коней, що

згибли в лісах між Іпуттю і Сожею, а я ніяк не можу забути хороброго Левенгавпта і його

знаменитої армії, так безмилосердно й безпощадно лишеної на поталу судьби, на те, щоб цар

Петро міг похвалитися побідою над найхоробрішим генералом короля Карла.

— Над найхоробрішим генералом! — крикнув, ніби свиснув, Реншільд і прискочив до

Піпера. — Скажете, може, що це моя інтрига, що я із зависті довів до того, щоб знівечити

небезпечного суперника, скажете, бо чого то ви не спосібні сказати, ви старий... — і віддалення

між двома ексцеленціями зменшилося до тої границі, поза котрою нема вже місця для слів.