Полтава

на Україну прямо тому, щоб нашу армію від голодової смерті і від неминучої загибелі врятувати.

— І врятував... — доповів, похитуючи головою, Піпер.

— Не забувайте, ексцеленціє, — говорив дальше Реншільд, — що король з-під Могилева

рушив був все ж таки в напрямі Москви і що в тім напрямі йшли ми, наскільки собі пригадую,

більше, ніж місяць. Щолиш у Млиновичах довідавшися, що Мстиславль спалений царем до

остатка і що москалі й дальше хочуть свій край палити перед нами, король і рішився повернути

на Україну, себто на полуднє. Отже, бачите, що він у Могилеві моєї ради не послухав, як взагалі

не слухає нікого, лиш своїм розумом робить, що йому й нам все виходить на пожиток.

— Коли б всякого слухав, то не зайшов би далеко.

— Але ж бо ми з вами, пане канцлере, не "всякі", а є ще й другі з каролівців, котрих

послухати можна, а може, й треба.

— Скажіть це королеві, не мені, ексцелеиціє Реншільд, — відповів Піпер і зморщив лице,

немов його постягав на шнурочок. Розмова прибирала характер суперечки. Реншільд

запалювався і підносив голос так, що навіть ті з товариства, які під впливом гетьманського вина

стали були засипляти, будилися і встрявали в дискурс.

Вони пригадували собі, як цілими днями й ночами поспішали, лишаючи за собою

множество людських і кінських трупів по багновищах і по бездорожних просторах. Бігли до

якогось еела, сподіючись захоявяи тут дещо харчів для себе і паші для коней, і нім дійшли, село

розвіялося перед ними в дамах, як оаза в фата-моргані серед Сахари. Пригадували собі, як цілі

відділи кінниці перетворювалися в піхоту, бо коні гибли в тих одчайдушних перегонах з