Полтава

москалями. Хтось згадав про страхітний похід між Сожею та Іпуттю, і важке зітхання добулося із

не одних хоробрих грудей. Голодні, обдерті, босі шведи з незагоєними ранами, з покаліченими

руками й ногами мусіли рубати дерева перед собою, щоб здобути прохід. Спішилися, годі було

як слід уважати, і падучі дерева торошили наїжджаючі вози і придавлювали людей. Виголоджені

й знесилені коні не могли ніг за собою тягнути, а не то возів, падали і загачували прохід.

Спинився таким чином один віз, ставала ціла валка, і над'їжджаючому відділові доводилося

обходити цю перешкоду, причому чимало піших і кінних топилося в бездонних баюрах і лісових

тепличинах[21]. Вояки лаялися, кричали і з прокльонами на устах конали в тій непрохідній пущі.

Недавно, бо ще лиш тиждень тому, прийшлося ночувати в лісі, серед морозу, без огню, бо дрова

були, як кість, і огонь їх не брався. Зате вітер палив шведів і прошибав їх аж до костей, так що не

один тоді душу Богові віддав.

— А не один віддасть ще, — кінчив ті нарікання Маєрфельт, — бо що було, те ми вже

знаємо, а що нас дальше в тому поході жде, того ніхто передбачити не може. І пощо те все?

Невже ж справді на те, щоб, як сказав пан секретар Гермелін, щоб непрохана смерть могла

колись на голову нашого короля вложити такий вінець, якого не вкладала ще жадному лицареві

на світі?

— Щоб могла, — докинув Реншільд, — подякувати йому за те, що післав у ті зимні обійми

стільки молодих, хоробрих душ, скільки не післав їй ні один з дотеперішніх вождів і завойовників

світа. О, насититься вона трупами шведів на довгі й довгі часи, і мине не одно десятиліття, а

вона, мов насичений смок, лежатиме спокійно. І зацвітуть тоді краї, розживуться народи, але що