Полтава

густу опону імли. Вітер свистав тоненьким голосом якусь загадочну, ніким не зрозумілу пісеньку,

а поважний, чоловіколюбний пастор Рабініюс і знаменитий похідний провідник Нікляс Гріпендіх

спорили на тему, чи великий це гріх в офіцерському товаристві де-небудь на кватирі слухати

будь-що-будь цікавих histoires galantes[62], чи ні.

Баталіони шведські з хоругвами, пошматованими в безнастанних боях, подібними до крил

старих, гірських вірлів, під звук бубнів, що гаркотіли, як непевні, злісні собаки, посувалися

вперед.

Шведські вояки забули про відморожені руки й ноги, про відлітаючі свої носи, порвану

одіж і чоботи без підошов, про недіспані ночі й холодні та голодні дні, коли летіли назустріч

невідомому, куди провадив їх король.

Гетьман, побачивши короля Карла, торкнув острогами Мишака і чвалом, якого не

посоромився б і наймолодший осавул, поскакав йому назустріч.

Король зняв свою високу шапку і низько кланявся, згинаючися в сідлі.

Реншільд дав знак: баталійони здержалися в ході, і оба вожді обмінялися товариським

привітом.

Навіть найближчі не чули тих латинських речень, котрими вони перекидалися з уст до уст.

Бачили тільки, як король, ніби несміливо й соромливо, стискав малу руку свого союзника, а

гетьман усміхався, показуючи дрібні, рівні, здорові зуби,

Довгу хвилину розмовляли вони так із собою, ніби перечилися і не могли дійти до ладу.

Аж гетьман притакнув головою, вволяючи бажанню короля.