Полтава

що коли в гетьмана є такі маєтки, то й його людям нема що боятися біди.

Гетьман теж не мав чого боятися за свої скарби, бо доручив він їх не кому другому, а

сотникові Мручкові, котрий учорашнього вечора в сутичці з москалями показав себе рівно

хоробрим, як і хитрим.

Мручко не кляв і не сердився, як звичайно, тільки то притикав до рота, то відіймав від

нього свою коротку під золотою шапочкою люльку і пильно розглядався довкола, чи лихий не

наднесе якого московського під'їзду. Але їхати можна було спокійно, бо навіть сам цар не

зважився би-тепер напасти на шведів, котрі йшли, не думаючи навіть, куди і як далеко, а знаючи

тільки одно, що йдуть за своїм найвищим вождем на нові бої і по нову славу. Довіряли йому, як

грецький готогіт свойому богові війни.

Але сотник Мручко не довірював нікому, він у першу чергу покладався на свої власні очі.

Тому-то й спльовував так сердито, бо густа рання імла ніяк не хотіла піднятись над

полями, а через імлу навіть його зіниці не бачили далеко. І приходило Мручкові на гадку, чи не

чорти це такої мряки навівають, щоб приподобатися свойому любимцеві цареві-антихристові і

піти йому на руку.

Тоді-то старий сотник витягав файку з рота і гукав: "Бережись!", а його голос мав таку

силу, що не тільки люди здригалися, але й коні кидали собою на боки, мов наполохані таким

несамовитим криком: "Бережись!"

Десь далеко, напереді, ніби за ріками й за горами гомонів шведський оркестр, а на здогін

його трубам, обоям і кларнетам летіла козацька пісня.