Полтава

як у маркитантки, як у нашої покійної Кароліни.

Генерал Левентавпт, з темними, як табака, чоловічками, провадив недобитки своєї армії

з-під Лісної і, роздумуючи сотий раз над причинами програної битви, нюхав табаку.

Гостроносий Гермелін навіть на коні не міг усидіти спокійно. Підскакував у сідлі, озирався,

чи його відділ посувається справно і вряди-годи лаявся без причини.

Кватирмайстер Гілленкрок водив пальцем по гриві коневі, ніби рисував якісь, на останній

кватирі початі й недорисовані плани. Деколи тільки озирався на чуру, що їхав за ним з ящиком,

повним воскових моделів усяких твердинь.

Вірний камердинер короля Карпа, Гультман, скакав на старому дереші боками шляху. На

кульбаці тримав перед собою щось, ніби дитину. Був це шкурою оббитий ящик, а в ньому срібна

умивальниця, кілька позолочуваних тарілок, кілька ложок, ножів і вилок, три чарки старої,

дорогої роботи і статуетка недавно погибшої королівської собаки. Усе зі срібла. Дорогоцінностей

отсих Гультман за ніяку ціну не повірив би нікому. Це ж були останні признаки багатого

королівського двора, остання розкіш, з якою його улюблений король не розставався. Скільки

труда, прохань, а навіть сліз пішло на те, щоби їх урятувати перед тою ненажерливою машиною,

що чеканила низької проби шведську, теперішню монету!

Біля Гультмана бігли на залізних ретязях королівські любимці, собачки Тірк і Снусгане.

Гультман насилу вдержував їх при собі, бо тії, хоч як привикли до старого слуги, а все ж таки

рвалися до молодого пана, котрий не раз сам клався на долівці, щоб собак не зганяти з постелі.

Рудаве від далеких пожеж небо жовкло й сіріло. Сонце ніяк не могло перебитись крізь