Полтава

цілунку, всміхалися усміхом молодого студента.

Канцлер Піпер, що знав короля від маленької дитини, дивився на нього, як дідусь на

внука, з тою великою любов'ю, яка є спосібна простити всі провини поривистої молодості.

Дивився і ждав, коли Карло розсміється вголос і стане плескати в долоні, як дитина, що перший

раз побачила різдвяну ялинку.

Так було з самого початку війни, перед дев'яти роками, коли король Карло, стоячи на

берегах Сунду, вперве побачив свою до відпливу готову фльоту.

Але нині це вже не був тодішній вісімнадцятилітній хлопець, а мужчина майже

тридцятилітній, досвідом, трудами і почуттям відповідальності старший від своїх найстарших

генералів.

Це вже не був увінчаний королівською короною пустун, котрий телятам голови шаблею

відрубував і перед котрим спокійні горожани Стокгольму, як кури перед шулікою, на сто кроків

розбігалися. Це був Carolus rex, той самий, котрого дивне обличчя доводилося бачити не тільки

на шведських, слабої проби грошах, але й у кождій, навіть у глухих горах захованій хаті, між

образами святих і на файках моряків і штральсундських рибаків, і на хусточках голубооких

красавиць, і на тарілках, на яких шведські хазяйки подавали щонайкращі страви для своїх

гостей. Був це всіми зненавиджений і всіми гаряче укоханий, мало того, боготворений, як ніхто й

ніколи перед тим, король Карло XII.

Військо його від вродливого маршала Реншільда до останнього візника в таборі з

відмороженими ногами і десятьма пальцями на руках цілою душею ненавиділо короля за ті